The winning entry has been announced in this pair.There were 10 entries submitted in this pair during the submission phase, 5 of which were selected by peers to advance to the finals round. The winning entry was determined based on finals round voting by peers.Competition in this pair is now closed. |
Нас, мешканців лондонського району Сіденгем, не здивуєш появою кінозірок: Келлі Брук та Джейсон Стейтем ще недавно мешкали поверхом вище від місцевого зубного лікаря. Проте, коли по тріщинах цементу парковки біля моєї квартири зацокали підбори Анушки Хемпель, мимоволі згадались ті фотографії з Picture Post часів Другої Світової, на яких члени королівської родини відвідують сім'ї постраждалих від бомбардувань. Та колишня акторка відвідала мій скромний закуток передмістя з більш поважної причини, ніж просте співчуття. Хемпель - це жінка, яка створила бутік-готель раніше, ніж для нього була вигадана назва. І вона прийшла, щоб поділитися зі мною знаннями, за які - судячи з журналів про дизайн інтер'єрів та форумів для любителів майструвати - половина домовласників Західного світу віддали б півжиття. Знаннями про те, як надати звичайнісінькій оселі вигляд та атмосферу п'ятизіркового готелю, що коштував би вам 750 фунтів за ніч. В даному випадку це означає "хемпелювання" непримітної квартири, на яку перетворено другий поверх половинки триповерхового дуплекс-будинку вікторіанської епохи. "Вам це до снаги" - каже вона, окидаючи оком мою кухню. "До снаги будь-кому. Жодної причини проти. Але між цими кімнатами повинен бути зв'язок. Вони мають бути пронизані єдиною ідеєю." Вона замислено дивиться на пожежний вихід. "І вам, звісно, доведеться придбати сусідній будинок." Це жарт. Принаймні, я на це сподіваюся. ... Але варто на мить зупинитися, щоб оцінити всю химерність цього пориву. Готельний номер - це місце, яке позбавлене пам'яті. Нам би не сподобалось, аби в ньому залишився бодай якийсь слід перебування попереднього мешканця. Враховуючи зокрема той факт, що ми часто буваємо у готелях аби робити там те, чого не стали б робити удома. Ми хочемо, щоб номер готелю прибирали так ретельно, наче з ліжка щойно витягли мерця (доречі, іноді саме так і трапляється). Домашня обстанова втілює протилежне уявлення: це сховище спогадів. Історія мешканців має проглядати зі світлин, які стоять на каміні, з картин на стіні, з книг на полицях. Якби готельні номери були людьми, вони були б вічно усміхненими жертвами лоботомії або благопристойними зовні психопатами. | Entry #13094 — Discuss 0 Winner
|
Навряд чи вас вразить гламурністю Сіднем, 26-й район Південно-Східного Лондона (більше відомий під скороченою назвою SE26). Ось тут, наприклад, свого часу мешкали Келлі Брук і Джейсон Стетхем, а поверхом нижче розташувався стоматологічний кабінет. Проте щойно підбори Анушки Гемпель застукали по розтрісканій бетонці паркувального майданчика під моїми вікнами, у пам’яті одразу зринули хрестоматійні фото з Picture Post часів Другої світової війни: королівська сім’я відвідує родини, житла яких зруйновано бомбардуванням... Утім, у моєму скромному клаптику ще недоурбанізованого простору її місія передбачає дещо більше, ніж просто вияв співчуття. Гемпель – жінка, яка придумала бутік-готель до того, як це слово стало невід’ємною частиною багатьох назв. І зараз вона збирається поділитися зі мною таємним знанням, у пошуках якого збилася з ніг половина власників нерухомості західного світу, судячи з розлогих публікацій у дизайнерських журналах та гарячих дискусій на ремонтно-будівельних форумах. Невже нічим не примітне помешкання може виглядати як суперлюкс п’ятизіркового готелю вартістю 750 фунтів за ніч?.. І як же, в такому разі, нам «гемпелізувати» оцю непоказну квартирку, свого часу реконструйовану із середньої частини триповерхового вікторіанського дуплекса?.. «Все у вас вийде, – говорить вона, недбало ковзнувши поглядом по моїй кухні. – Та й хто завгодно може це зробити. Абсолютно не бачу, що могло б стати на заваді. Тільки ж усі кімнати мають сприйматися як одне ціле. Вся обстановка має бути підпорядкована певній ідеї. – Із виразом легкої млості на обличчі вона виглядає надвір через пожежний вихід. – До того ж вам неодмінно доведеться придбати сусідній будинок». Це звучить як жарт. Принаймні я так гадаю. ... Тут, власне, варто зробити паузу і поміркувати, наскільки дивною є така мотивація. Якщо існує на світі царство амнезії, то це готельний номер. Навряд чи нам сподобалося б натрапити на слід перебування попереднього пожильця: більшість з нас приходять до готелю за тим, чого ніколи не стали б робити у себе вдома. Тому й очікуємо, що номер буде прибрано так ретельно, ніби з нього щойно винесли покійника. (До речі, часом так воно і буває.) Домашній же інтер’єр втілює цілком протилежну ідею: це вмістилище спогадів. Тут найменша деталь – фотографії на камінній дошці, картини на стіні, книжки на полицях – несе на собі відбиток історії його мешканців. Тож якби готельні номери мали людську подобу, вони б лише блаженно посміхалися, як жертви лоботомії, або справляли б враження прихованих психопатів. | Entry #13214 — Discuss 0 Finalist
|
В нашому елітарному районі, що позначається на мапі Лондона поштовим індексом SE26, ніколи не відчувалося нестачі гламуру. Довгий час тут мешкали навіть такі зірки, як Келлі Брук та Джейсон Стейтем — ось тут, просто за рогом, над кабінетом дантиста. Але як зачую стукіт підборів Ануски Гемпель, коли вона йде по розтрісканому бетону автостоянки до моєї оселі, мимоволі пригадую фоторепортажі з журналу Picture Post часів другої світової війни про відвідини королівською родиною потерпілих під час бомбардувань. Проте місія пані Гемпель в моїй затишній околиці полягала в чомусь більшому аніж висловленню співчуття. Ануска Гемпель — новаторка, що розробила концепцію бутік-готелю, ще до того, як це стало певною торговою маркою, — прийшла до мене поділитися цінною інформацією щодо питання, яке останнім часом заволоділо умами половини власників нерухомості в країнах Заходу: як зробити із власної халупи щось на кшталт п’ятизіркового готельного номеру, що коштує 750 фунтів за добу (зацікавлені особи легко знайдуть свідчення цієї божевільної моди в численних часописах з питань інтер’єру та на форумах, присвячених тематиці «зроби сам»). Того дня нашою метою була «гемпелізація» моєї скромної оселі, що з’явилася на світ в результаті поділу на окремі квартири триповерхового будинку у вікторіанському стилі з двома окремими входами. «Так, тобі це до снаги», ствердила вона, оглянувши мою кухню. «Це міг би зробити хто завгодно. Нема питань. Але кімнати треба облаштувати в одному стилі. Має простежуватись єдина ідея». Вона уважно подивилась на пожежний вихід і додала — «Ясна річ, мусиш викупити другу половину будинку». Сподіваюсь, то був жарт. … Тут треба зробити паузу, щоб оцінити всю химерність цього задуму. Готельний номер має назавжди забувати своїх попередніх мешканців. А й справді — хто був би радий знайти в своїх покоях сліди іншого гостя?! Зважте й на те, що чимало осіб прямує до готелю, щоб пригоститися плодами, уживання яких у власній оселі є абсолютно недоречним. Тому новоприбулий завжди сподівається, що його номер буде прибраний так старанно, наче з ліжка щойно винесли покійника. (В готелях трапляється й таке!) Натомість домашній інтер'єр втілює в собі протилежну концепцію — це скарбниця наших спогадів. У родиннім гнізді завжди присутня історія його жителів — у сімейних фотографіях на каміні, у старих картинах на стінах, у книгах на полицях. Час від часу мені спадає на думку, що якби готельні номери були людьми, то вони були б схожі або на ідіотів, що весело посміхаються після лоботомії, або на осіб з прихованою формою психопатії. | Entry #13135 — Discuss 0 Finalist
|
Нам, мешканцям південно-східної окраїни Лондону, до гламуру не звикати — колись бо Келлі Брук та Джейсон Стетхем жили саме тут, у нашому районі SE24, поверхом вище від стоматолога. Утім, коли потрісканого цементу на парковці позад будинку, де я мешкаю, торкнулися підбори Анушки Гемпел, епізод надто вже нагадував фотографії з газети Picture Post часів Другої світової — ті самі, де королівські особи відвідували родини, що через бомбардування залишилися без даху над головою. Проте, на кілька моїх квадратних метрів в кінці міста вона прибула не для того, щоб висловити співчуття. Пані Гемпел — жінка, котра збудувала «бутік-готель» перш ніж хтось встиг навіть здогадатися зареєструвати цю фразу як торговий знак, — приїхала до мене, щоб дещо розповісти. За це «дещо», якщо зважати на публікації у журналах про інтер’єри та на пости на форумах любителів самостійно декорувати власне житло (котрі мають величезну цікавість до Анушки), віддали б душу половина власників будинків та квартир Західної цивілізації. А все тому, що йдеться про мистецтво надати звичайній домівці того лоску, яким вирізняються номери-«люкс» п’ятизіркових готелів вартістю 750 фунтів за ніч. У моєму ж випадку це означало, що один з найвідоміших у світі дизайнерів приїхав перетворити інтер’єр мого скромного житла на другому поверсі будинку, за часів королеви Вікторії спроектованого на двох власників, на розкішні апартаменти. «Ви цілком можете це зробити, — зауважує вона, розглядаючись у моїй кухні. — Будь хто може. Не бачу жодних завад. Однак кімнати треба якось об’єднати — за допомогою якоїсь одної ідеї». Далі, задумливо споглянувши на чорний хід, пані Гемпел додає: «І ще Вам треба буде придбати сусідський будинок». Жартує — розважаю я собі. ... Наразі, однак, варто зупинитися та обміркувати дивність такого бажання. Номер у готелі є простором без пам’яті. Бо залишись у ньому хоча б однісінький слід попереднього мешканця — особливо з огляду на те, що для багатьох готелі є місцем, де роблять речі, що на них дома не наважуються, — нам би це було не до вподоби. Готельний номер має апріорі прибиратися так, начебто з нього винесли померлого (у деяких випадках, до речі, так воно й буває). Домашній інтер’єр, навпаки, втілює в собі іншу ідею: він є місцем, де збираються спогади. Домівка повинна відбивати історію життя своїх мешканців — у фотографіях на каміні, на стінах, у книгах на полицях. А готельні номери, якби були людьми, то радше були б вічно посміхливими пацієнтами після лоботомії або психопатами за маскою штучної добропристойності. | Entry #13885 — Discuss 0 Finalist
|
Ми звикли до гламуру в лондонському Сіденхемі – колись над дантистом мешкав сам Джейсон Стейтем з Келлі Брук. Але коли я почув цокіт підборів Анушки Хемпель об полупаний бетон паркування біля моєї квартири, мені на думку спливли фотографії з «Пікчер Пост», де королівські особи відвідують розбомблені родини під час Другої світової. Проте метою візиту цієї жінки до мого скромного помешкання у передмісті було не лише співчуття. Хемпель (жінка, яка винайшла бутік-готель ще до того, як він отримав свою фірмову назву) з’явилася, щоб надати мені інформацію, за яку – судячи з публікацій в дизайнерських журналах та на форумах самоучок – половина власників житла західного світу віддала б все: як звичайному помешканню надати вигляд п’ятизіркового готельного номера, вартого тисячі доларів за ніч. В нашому випадку стоїть завдання привести до хемпелівського вигляду скромну квартиру, перебудовану з середнього сектору триповерхового суміжного вікторіанського будинку. – Ви могли б це зробити, – вимовила вона, роздивляючись мою кухню. – Це міг би зробити будь-хто. Немає жодних причин цього не зробити. Але кімнати мають бути пов’язані єдиним стилем. Треба дотримуватись єдиної ідеї. – Вона задумливо подивилася на пожежний вихід. – І, звичайно ж, ви маєте купити сусідній будинок. Це жарт. Сподіваюсь. ... Але варто зупинитись, щоб обмислити дивовижність цього поштовху. Готельний номер – це місце без спогадів. Нам би не сподобалось, якби він мав ознаки попередніх мешканців, особливо беручи до уваги той факт, що багато хто робить в готелі те, що не робив би вдома. Ми бажаємо, щоб готельний номер було прибрано настільки ретельно, ніби з ліжка щойно було витягнуто труп (інколи це дійсно відбувається). Домашній інтер’єр переслідує протилежну мету: він є сховищем спогадів. Історія мешканців має споглядати на нас з фотографій біля каміну, з картин на стінах, з книг на полицях. Якщо б готельні номери були людьми, вони були б усміхненими пацієнтами після лоботомії чи то лагідними психопатами. | Entry #13585 — Discuss 0 Finalist
|
Ми звикли до гламуру в Сайденгемі, південно-східному районі Лондона: телезірка Келлі Брук із бойфрендом, актором Джейсоном Стетхемом, жили якось поверхом вище від зубного лікаря. Але коли дизайнерка Анушка Гемпель стукає каблуками по потрісканому цементі автостоянки перед моїм помешканням, на думку спадають фотографії часів другої світової війни з “Picture Post”, на яких члени королівської родини провідують сім’ї в розбомблених оселях. Проте її місія у моєму скромному куточку передмістя полягає зовсім не у висловлюванні співчуття. Гемпель – жінка, яка вигадала готель-бутік задовго до появи його фірмової назви – прийшла, щоб поділитися зі мною порадами, за якими, cудячи з розлогих статтей у журналах, присвячених інтер’єру, і заклопотаних дописів на форумах “зроби сам”, полює половина власників нерухомості у західному світі: як надати звичайній оселі вигляду і атмосфери номеру-люкс у п’ятизірковому готелі вартістю 750 фунтів за ніч. Цебто надати, у нашому випадку, “Гемпелівської” атмосфери скромній квартирі, перебудованій з другого поверху напівокремого будинку вікторіанської епохи. “Вам це під силу, - каже вона, оглядаючи мою кухню. – Кожному це під силу. Не бачу жодних перешкод. Головне, щоб усі кімнати становили одне ціле. Усюди слід простежити одну й ту ж ідею.” Вона замріяно виглядає через пожежний вихід. “І звісно вам доведеться купити суміжний будинок”. Це жарт. Я так собі думаю. ... Але вартує задуматися на хвилину над химерністю цього імпульсу. Готельна кімната – це простір без пам’яті. Нас стурбував би будь-який слід попереднього пожильця, адже більшість із нас селяться в готелі, щоб робити речі, яких не робимо в дома. Ми очікуємо бездоганно вичищену готельну кімнату, так ніби з ліжка щойно витягнули трупа. (Бувають випадки, що це відповідає дійсності). Домашній інтер’єр є втіленням протилежної ідеї: він є вмістилищем спогадів. Історія його мешканців повинна бути закарбована у фотографіях на каміні, у настінних картинах, у книжках на полицях. Якби готельні кімнати були людьми, то були б усміхненими пацієнтами лоботомії або ймовірними психопатами. | Entry #12791 — Discuss 0
|
В лондонських кварталах SE26 ми всі звикли до гламуру: це ж тут, зовсім поруч, живуть Келлі Брук та Джейсон Стетгем. Але коли підбори Ануски Гемпель зацокотіли по розтрісканому бетону паркувального майданчика під моїм вікном, я не міг не згадати ті світлини з Пікчер Пост, де королівська особа відвідує родини, постраждалі від бомбування під час другої світової війни. Проте її місія в моєму скромному куточку передмістя - це щось трохи вагоміше, ніж вияв співчуття. Гемпель - та сама жінка, що винайшла готель-бутік, коли він ще й назви такої власницької не мав, - прийшла до мене, щоб поділитись інформацією, за яку, судячи з публікацій у журналах, присвячених інтер'єрам, та схвильованих постів на онлайнових форумах "Зроби сам", половина власників у західному світі готові душу покласти: як звичайнісінькому будинкові надати звабу п'ятизіркового готельного люксу по 750 фунтів за ніч. Як гемпелізувати, кажучи про мій випадок, скромну перебудовану квартиру, що займає середній поверх половини вікторіанської триповерхівки. - Ви могли б це зробити, - сказала вона, окинувши оком мою кухню. - Та й кожен міг би. Ніяких протипоказань не існує. Але між кімнатами має бути єдність. Червоною ниткою повинна скрізь проступати загальна ідея. - Вона замислено подивилася крізь пожежну драбину. - І, звичайно, треба буде прикупити сусідній будинок. Це в неї такі жарти. Так я собі подумав. ... Але тут варто зупинитись, аби трохи осмислити цей несподіваний і дивний задум. Кімната в готелі - це територія забуття. Нам буде не по собі, якщо в ній залишиться бодай який слід попереднього мешканця; і ми зазвичай знімаємо готель заради того, чого ніколи не робимо вдома. Ми хочемо, щоб готельна кімната була прибрана так ретельно, ніби з ліжка щойно забрали труп (а що, таке іноді й справді трапляється). Домашній же інтер'єр втілює протилежну ідею: це сховище спогадів. Тут має жити історія його мешканців, утілена в світлини над каміном, картини на стінах, книги на поличках. А готельні кімнати, коли б вони були людьми, мусили б посміхатись, як пацієнти після лоботомії або природні психопати. | Entry #13292 — Discuss 0
|
У нашому районі Лондона гламуром нікого не здивуєш: якось із нами в сусідстві жили навіть Келлі Брук і Джейсон Стетхем. Але коли я почув стукіт підборів Анушки Хемпель по розтрісканому асфальті на паркуванні поряд зі своєю квартирою, я відразу ж згадав фотографії з журналу «Picture Post» часів Другої світової війни, на яких члени королівської родини зображені з жителями Лондона, чиї будинки постраждали під час бомбардувань. Але моя гостя завітала до мого скромного житла в передмісті аж ніяк не для того, щоб висловити своє співчуття. Анушка Хемпель, яка створила бутик-готель ще до того, як їх узагалі почали так називати, прийшла сюди, аби розповісти мені про те, про що, судячи зі статей у журналах про інтер'єр і захоплених публікацій на форумах любителів дизайну, жадає знати добра половина європейців, у яких є власна нерухомість: «Як надати вельми пересічному житлу вигляд і атмосферу номера розкішного п'ятизіркового готелю?» У моєму випадку — перетворити скромне помешкання на другому поверсі триповерхового вікторіанського будинку на зразок смаку і стилю «а-ля Анушка Хемпель». «У вас вийде, — каже вона мені, оглядаючи мою кухню. — Та й у будь-кого вийде. Немає нічого неможливого. Але кімнати повинні бути оздоблені в єдиному стилі. Їх повинна пов'язувати спільна ідея». Вона задумливо дивиться на пожежний вихід: «Ну і, звичайно ж, доведеться купити і сусідній будинок теж». Жартує. Мабуть. ... Однак варто на хвилину замислитися, наскільки дивним, по суті, є таке бажання. Готельний номер — це кімната, яка не має пам'яті. Нікому б не сподобалося, якби в номері залишилися сліди перебування попереднього постояльця хоча б тому, що багато хто з нас вирушає до готелю, щоб робити там те, чого ми не стали б робити вдома. Ми хочемо, щоб у нашому номері було прибрано настільки чисто, немовби до цього там знайшли небіжчика (а іноді так дійсно буває). Удома все інакше: тут кімнати зберігають наші спогади. У будинку все говорить про його мешканців: фотографії на каміні, картини на стінах, книги на полицях. Якби готельні номери були людьми, вони були б, напевно, пацієнтами психлікарні після лоботомії, які безглуздо посміхаються й у голові в яких порожньо, мов у гарбузі, випотрошеному до Хелловіну. | Entry #13501 — Discuss 0
|
Ми, жителі лондонського району Сіденхем, звикли до гламуру: якийсь час над зубним лікарем жили навіть Келлі Брук та Джейсон Стетхем. Але коли каблучок Аннушки Хемпель цокнув на потрісканому цементі парківки перед моїм будинком, перед очима ненароком почали вспливати фотографії членів королівської родини із «Пікчер Поуст», які відвідували під час Другої світової війни постраждалих від бомбардувань. Але її мета у моєму звичайному пригороді не просто висловити співчуття. Хемпель – винахідниця бутік-готеля ще до того, як за ним закріпилася ця назва – прийшла, щоб навчити мене того, що, судячи з публікацій журналів і постів у онлайн-форумах про дизайн інтер'єру, жадають дізнатися половина власників комерційного майна у західному світі: як зробити так, щоб звичайна квартира виглядала і сприймалася як номер «люкс» за 1000$ у п'ятизірковому готелі. В даному випадку – переробити мою простеньку квартирку середнього розміру в трьохповерховому будинку вікторіанського стилю з суміжною стіною. «Можно влаштувати», говорить вона, охоплюючи поглядом мою кухню. «Безперечно можна влаштувати. Чому б і ні. Але між кімнатами має бути цілісність. Усюди має проглядатися одна і та ж ідея". Вона задумливо подивилася на пожежний вихід. "І, звичайно, не зайвим було б прикупити сусідний будинок». Це, напевне, був жарт. ... Тут можна було б зупинитися і обміркувати всю безглуздість цього поривання. Готельний номер – це простір зі стертими спогадами. Будь-яке нагадування про перебування попереднього гостя пригнічує, тому що більшість з нас користуються готелями, для того щоб робити там те, чого дома ми не робимо. Ми сподіваємося, що готельний номер чистят так ретельно, ніби з ліжка щойно стягнули труп. (Іноді саме це і трапляється). Домашнє ж оточення втілює протилежну ідею: воно зберігає спогади. Минуле її жителів має зберігатися у фотографіях над каміном, картинах на стінах, книжках на полицях. Якби готельні номери стали б людьми, то це були б усмішливі пацієнти психлікарень після лоботомії або психопати, що вміло прикидаються нормальними. | Entry #13115 — Discuss 0
|
Ми, жителі Лондона SE26, звикли до гламуру: Келі Брук та Джейсон Стетхем давно живуть поверхом вище дантиста. Однак, коли підбори Ануски Хемпел попадають на потрісканий цемент паркувального майданчика за межами моєї домівки, важко не згадати ті світлини в журналі Пікчер Пост, що зображали візити членів королівської родини до сімей, постраждалих від бомбардувань протягом Другої Світової Війни. Однак, її прихід до мого скромного угіддя є свідченням чогось більшого, аніж вираження співчуття. Хемпел- жінка, яка винайшла бутіковий готель задовго до того, як цьому явищу надали відповідне ім’я- прийшла, щоб дати мені інформацію, яку, судячи зі статей в журналах по інтер’єру та стурбованих постів в он-лайн форумах для врпавних господарів типу «Зроби сам», відчайдушно шукають половина власників нерухомості Західного світу: як посередній домівці надати вигляду та атмосфери п’ятизіркового готельного номеру з вартістю ночівлі 750 фунтів. Хемпелізувати, в моєму випадку, це створити скромний трансформований житловий простір із середнього прошарку трьохповерхового особняка епохи королеви Вікторії. «Вам би це вдалося», сказала вона, оглядіючи мою кухню. «Будь-кому б це вдалося. Немає жодних аргументів проти цього. Однак між кімнатами необхідна цілісність. Єдина ідея повинна проглядатись всюди. » Вона замислено визирає через пожежний вихід. «І Вам, безумовно, потрібно придбати сусідній будинок». Це був жарт. Я сподіваюсь. ... Варто зупинитись, все ж таки, аби замислитись над дивацтвом цього імпульсу. Готельний номер це простір, в якому відсутня пам’ять. Ми б відчули занепокоєння, якби знайшли будь-які ознаки попереднього мешканця, особливо враховуючи, що більшість із нас вирушає в готелі для здійснення вчинків, нездійсненних вдома. Ми очікуємо, що готельний номер буде прибрано настільки ретельно, ніби із ліжка щойно було витягнуто труп. (В деяких випадках, таке насправді може трапитись). Домашній інтер’єр втілює протилежну ідею: він є сховищем спогадів. Історія його мешканців повинна бути присутня на фото над каміном, картинах на стіні, книжках на полицях. Якби готельні номери були людьми, вони б були усміхненими пацієнтами після операції лоботомії або переконливими психопатами. | Entry #13814 — Discuss 0
|